Посмішка старої пані

Після першого ж дзвінка Ерік взяв трубку:
- Телефон довіри міської психологічної служби. Добрий день.
- Ви чоловік? Як мені поталанило, - голос жінки був низьким, але м’яким і теплим, хоча й рипів трохи.
- Поталанило? - щоб зав’язати розмову, Ерік удався до звичайного маневру - повторив щойно почуте.
- Моя справа така... - жінка, схоже, завагалась. - Чоловік скоріше зрозуміє... І допоможе...
- Я дуже хочу зрозуміти вас, - це також була стандартна фраза, і вона, як завжди, спрацювала - жінка немов зраділа:
- Невже ви повірите мені?
- Чому б ні? Що вас турбує?
Пауза. Потім жіночий голос тихо, але дуже чітко вимовив:
- Я хочу вбити людину.
На Еріка ця заява не справила ніякого враження: приблизно тридцяти відсоткам його клієнтів кортіло вбити себе і десь кожному двадцятому - когось іще. Здебільшого їх вдавалося відмовити, справжні вбивці сюди не телефонують і до психологів не звертаються. Ерік спитав спокійно і навіть привітно:
- У вас є підстави до цього?
- Так.
- Наскільки вони серйозні?
- Буде великим злочином, якщо така людина лишиться жити. Злочином проти людства.
Еріку не сподобалось це пишномовство, і він додав до ввічливого тону трохи фамільярності:
- Поганенька, видко, людина.
- Ви уявити не можете, наскільки!
- Це чоловік? - пора вже просуватися до суті.
- Так.
- Близький?
- О ні! Зовсім ні!
- То що ж він заподіяв вам?
- Мені? Нічого. Поки що нічого.
- Комусь іншому?
- Він ще не встиг цього зробити, - рипіння ставало дедалі помітнішим. Такі хрипкі голоси бувають у жінок, які багато палять і без міри вживають алкоголь.
- Це дуже цікаво. Він готується до злочину? - пауза. - Як ви дізналися про це? - ще пауза. Ерік насторожився:
- Ви не хочете відповідати?
- Я обов’язково розкажу про це... Але іншим разом.
- Коли?
- Завтра.
- А сьогодні? - він намагався продовжити розмову. - Сподіваюсь, що зможу допомогти.
- Я також на це сподіваюсь, - із трубки несподівано війнуло теплом, - сподіваюсь, бо мені дуже потрібна ваша допомога.
- У чому саме?
- Бачите... Сама я не можу вбити того чоловіка...
Знову пауза.Ерік докинув:
- Чого ви хочете від мене?
Коротенька пауза, і - чітко, з ледь чутним металевим скрипінням:
- Щоб його вбили ви.
- Я? - він постарався, щоб іронія не прозвучала зовсім.
- Так, ви ж хочете допомогти.
- Але чому?
- Бо його обов’язково треба убити. А чому - розповім завтра. Після того, як дізнаєтесь про землетрус.
- Про землетрус?
- Не бійтесь, то дуже далеко, в чудовій південній країні. Назва її починається з тієї букви, що й ім’я вашої матері.
- Ви його знаєте?
- Авжеж.
- І як її звали?
- Не вірите? А спочатку обіцяли, що повірите всьому.
- Пробачте.
- Отак-то краще. Старшим треба вірити, а я небагато старша за вас.
Це було цілком імовірним, бо Ерік лише рік тому закінчив навчання.
- Я вірю вам, - мовив він лагідно.
- Звичайно, ви таке кажете всім, навіть, коли думаєте: психоз. Або: типова манія переслідування.
- Ви дуже проникливі.
- Ще б пак! Я знаю все. До речі, до землетруса десять хвилин. Боже, скільки жертв буде, скільки горя і сліз! Мені шкода тих нещасних.
- Але ж нічим не можна зарадити...
- За дев’ять хвилин? Шкода й мови. Але я кажу про нього тільки для того, щоб завтра ви повірили, що я знала наперед. До завтра, Еріку.
- До побачення. Я чекатиму на ваш дзвінок, - Ерік поклав слухавку. Звичайно, чекатиме, це ж бо така робота - сидіти біля телефону й допомагати знервованим, зневіреним, нещасним.
Звідки стара знає його ім’я? Мабуть, сказав на початку розмови. Дивно, як звуть її - невідомо... Треба бути уважнішим...

* * *

Наступного дня на початку зміни телефони мовчали. Чергові співробітники пили каву, неуважно прислухаючись до новин по радіо і зрідка кидали одне одному кілька слів.
- ...надійшли повідомлення про землетрус, що стався вчора в...
Ерік напружився, ледь чутно прошепотів: “На К... Катерина.” Здригнувся, і кава в маленькій філіжанці заплескалася річковими хвилями.
Анна поклала руку на його коліно:
- Що трапилося? Ти так близько береш це до серця?
Ерік поставив чашечку на стіл:
- Я злякався, що від несподіванки можу залити кавою нову сорочку.
- Справді, дуже непогана. Блакитне тобі до лиця.
Потрібно було б відповісти також компліментом, але цієї миті пролунав дзвоник. Ерік узяв трубку:
- Телефон довіри міської психологічної служби. Добрий день.
- Це знову я, - проспівав хрипкуватий м’який голос. - Ви мене слухаєте?
- Так, - відповів він хрипкувато.
- Починаєте вірити?
- Не знаю.
- Тому що не залили кавою нову блакитну сорочку?
- Як ви це робите?
- Що?
- Ви розумієте, про що я питаю.
- Так, розумію. Якщо хочете, розповім у себе вдома. Наскільки мені відомо, ваша служба схвально ставиться до особистих контактів з клієнтами.
- Так. Для цього у нас є окремі кабінети.
- Я запрошую до себе, тому, що не можу прийти.
- Не можете?
- Я каліка, мої подорожі обмежуються однією кімнатою.
- Пробачте, я не знав.
Через півгодини він був у клієнтки. Дуже прямо тримаючи спину, в інвалідному кріслі сиділа стара пані - шляхетно підфарбоване обличчя, сиве волосся, елегантний костюм. Простягла руку, як подають її старому приятелеві:
- Мені дуже подобається, що у вашій конторі немає звичаю записувати розмови на магнітофон і розпитувати про прізвища, адреси і таке подібне, - гостинно показала рукою: - Сідайте.
Ерік сів і відчув себе човном без керма - його так само несли невблаганний вітер та незворотна течія, які колись називали Роком або Ананке. Дивлячись у глибокі прозорі очі старої, він раптом збагнув, що поруч - справжня Пророчиця.