Траса Е-95
Перед нами – мною і ним – дорога, велике шосе, відстань у часі та просторі, яку
необхідно подолати. Обидва ми знаходимося на самому її початку, там, де останній
міський ліхтар освітлює кілометрову позначку “13” - білі цифри на синьому тлі.
Він – водій “Рено”, білосніжної новенької вантажівки, що поблискує мокрими від
туману й мряки боками кабіни в нічному оранжевому світлі. Я – пішохід, мені
горить зелений, я переходжу йому дорогу. Через декілька секунд ми розпочинаємо
кожен свій шлях, звичайно ж, він зразу ж переганяє мене, набирає швидкість, яку
йому може дозволити нічна швидкісна автострада, і скоро лише гарячі червоні
вогні горять удалині. Мені треба пройти два з хвостиком кілометри, і він
опиниться там, куди мені йти, через півтори хвилини. За цей час я пройду тільки
1/20 свого шляху – щоб пройти цю відстань мені, потрібно щонайменше 30 хвилин.
Але за півгодини я вже буду вдома, а в нього попереду чотириста шістдесят
кілометрів, на які витратить щонайменше шість годин. Ціла безсонна ніч попереду,
тоді як мене чекає сон у своєму ліжкові. Крім того, мої ноги мене не підведуть,
а от його автомобіль може зламатися в дорозі. Тому я й не знаю, кому краще. Наші
дороги пролягають неначе не тільки на паралельних смугах шосе, а й також у
паралельних світах. Але на одну коротку мить наші шляхи перетнулися. І ми мали
спільний намір – якнайшвидше проминути перехрестя.
* * *
Одна з моїх подруг якось сказала, що деякі маршрути міського транспорту сповнені
романтики: вже самий номер за вітровим склом навіває спогади. Інша подруга
назвала поїздку містом відпочинком, оскільки тільки тоді вона має час зайнятися
своїми думками. Зі мною в цей вечір було і так, і інакше. На жаль, я вже давно
не вважаю тролейбусний маршрут № 2 романтичним, надто часто їм користуюся,
щоразу після вечірніх розваг; але цього разу у тролейбуса було кругле число
бортового номера, написане червоною фарбою ззаду кабіни – 1000. Звернувши на це
увагу, я згадав діалог з фільму, що його дивився сьогодні ввечері:
- Це знак. Він повний смислу.
- Але що він означає?
- Не знаю. Але він наповнений смислом.(2)
Проте я швидко втомився роздумувати над смислами і задрімав, прокидаючись щоразу,
як машина зупинялася. Так я мандрував між сном і реальністю майже до самої
кінцевої зупинки, поки на повороті не злетіла штанга з дроту, і водій різко не
загальмував. Я наче й зараз відчуваю цей момент – спалахує світло, стає ясно,
наче вдень, потім все гасне, гальмування, інерція штовхає мене в спину. Водій
ввімкнув аварійне світло і відчинив двері – він пішов поправляти штангу, а я
попрямував далі трасою – додому.
Перед тим, як долати свою відстань на шосе, я зазвичай перевзуваюся з того
взуття, що я ходив у ньому в місті, у спеціально відведені для цього старі
черевики. Коли я нахилився, то з кишені випала скляна кулька, яка в нічному
світлі здалася мені темною і непрозорою. Я поклав кульку назад і відправився
узбіччям у бік виїзду з міста.
Туман здатний на деякі незвичайні перетворення речей. Оголене гілля дерев стає
околицею чарівного лісу. Фари машин перетворюються на прозорі крижинки, які
виблискують на сонці в морозяний день. Люди стають схожими на прибульців у
ореолі білого світла від автомобільних фар.
Свою дорогу я поділив на три частини: перша і остання третини більш-менш світлі:
або від ліхтарів на міській околиці, або на трасі, вже в селищі, де я живу. Між
ними – темна “нічийна земля”, оточена з двох боків густою лісосмугою. Коли
туману немає, то вже з міської околиці видно пішохідний місток у моєму селищі і
навпаки, але тепер я неначе опинився в окремому замкненому світі. Зверху з
туману звисають гілки, вже майже безлисті; їх обриси губляться в сірому небі,
підсвіченому міськими вогнями. Справа в одному й другому напрямку проїжджають
автомобілі, заливаючи усе довкола нестерпним білим світлом, від якого різь в
очах. Ось моя дорога: сталева огорожа зліва, біла смуга розмітки справа. Рідко
коли в цю годину я бачу тут людей, здебільшого долаю свій шлях самотньо. Та от
бачу в тумані неясну постать, яка трохи ближче стала дівчиною в довгому платті з
білими та блакитними блискітками.
Я впізнав її. Вона десь зо два місяці жила в нашому селищі; тоді зацікавився нею
і почав час від часу зустрічатися з нею. У неї було інше ім’я, але не міг його
згадати, тільки рядок з пісні крутився в голові:
„Давайте всё-таки к Элис…“
Я й незчувся, як вигукнув – “Еліс!” Вона помахала рукою й пришвидшила кроки.
Плаття на ній було літнє, те, яке на ній бачив один-єдиний раз – тоді, як уперше
зустрівся з нею. “Чи не холодно тобі?” – хотілося запитати, бо літо, на жаль,
минулося вже; але те, що вона тут одна на нічній трасі, здалося мені надто
дивним – наскільки пам’ятаю, вона лягала спати не пізніше половини десятої, тому
найперше спитався:
- Що робиш тут?
Еліс якось загадково посміхнулася і розкрила сумочку. Вона була повна скляних
кульок, тих самих, які в дитинстві ми збирали, щоб гратися, заганяючи до ямки.
Але де вона їх взяла? Ми, школярі, добували їх, залазячи через дірки в паркані
на завод скловолокна, вони використовувалися там для витягування ниток, що з них
потім ткали склотканину, але це було хтозна-коли, і не тут, а в моєму рідному
місті, в якому вона певно що ніколи не була.
- Дивись! – Вона взяла прозору кульку і кинула її у вантажівку, що проїздила
поруч. Машина зникла (я вже збирався одвертатися, щоб у обличчя не залетів вихор
дрібних крапель з під коліс) і знову з’явилася десь на 60-70 метрів далі. – От.
Я дещо завинила перед тобою і прийшла, щоб здійснити твоє бажання. За це ти маєш
відпустити мене назавжди, більше ніколи не кликати і дати мені зникнути
безслідно. Я вибрала ось це. – Вона взяла ще одну кульку і з силою закинула
позад себе, в той бік, куди я йшов. Раптом переді мною стало зовсім-зовсім
темно, навіть небо з темно-сірого стало вугільно-чорним. Я озирнувся – позаду
все було, як раніше; ще дві легкові машини виїхали з міста і помчали по трасі. І
чую голос:
- Вперед, сміливіше.
Я зробив крок у темряву. І…нічого не побачив. Чорним стало все довкола, я
втратив відчуття простору. Єдине – ноги стояли на чомусь твердому, ніби
асфальті.
- Залишилось уже небагато.
Я пішов уперед. Після трьох кроків мені здалося, що вдалині з’явилися три
зірочки. Їхнє сяйво яскравішало, їх ставало більше, аж ось від кожної з них
потяглася доріжка – відображення, неначе б у воді.
- Ну от, я привела тебе до моря.
В тьмяному світлі прибережних вогнів я нарешті зміг її побачити. Біляве її
волосся розвивалося за вітром.
- Але це ще не все. Ти колись хотів потанцювати зі мною?
- Так, але немає музики…
Вона подивилася позад себе. На воді загорілися зелений і червоний вогники, з-за
мису з’явився пароплав, почувся шум води і звуки якоїсь мелодії. Це було танго,
що його грав оркестр для гостей вечірки на верхній палубі. Горіли різнобарвні
ліхтарики, дим, розфарбований їхнім промінням, піднімався до зоряного неба.
Танго танцювати я не вмію, але дуже старався не наступати на ноги. Корабель
підплив зовсім близько, ось-ось він мав сісти на мілину – він йшов прямо на нас.
Ввімкнули прожектор на капітанському містку, від якого стало боляче очам… І в цю
ж мить я відчув поштовх у спину.
* * *
Тролейбус звертав до кінцевої зупинки, і штанга злетіла з дроту. В тьмяному
аварійному освітленні я побачив номер ззаду кабіни – “1000”, а тоді підвівся і
вийшов у відчинені двері.
Перед тим, як іти далі, я перевзувався. Із кишені куртки щось випало, я
нахилився й підняв скляну кульку. Подивився крізь неї на світло – так вона
здалася мені чорною й непрозорою. Я поклав її назад до кишені й почав свій
звичний шлях…
Чабани, червень 2001
1 Автомобільна дорога Е95(М20) „Київ – Одеса”.
2 Цитата з фільму “Чиїсь голоси”, реж. Саймон Селар Джоунс, Великобританія,
2000.