Снайпер Алгазін
 

Те, з чого починається внутрішній стержень льотчика, має свої складові частини: бойове завдання, життя і машина. Є ще багато інших істин, але то вже особисте, про нього вголос не говорять. Одна з «другорядних» особливостей – характер.
У штурмана 9-го авіаполку далекої дії (АДД) Алгазіна Олександра Кузьмича характер винятковий. Вираз обличчя завжди підкреслює внутрішній спокій. В очах ховається журлива посмішка або її початок, наче вона постійно чергує в його душі напоготові. Голос його звучить м’яко, без найменшої напруги, мова мелодична, рухи пластичні, неквапливі. Ніхто і ніколи не бачив його сердитим. Це, скоріше, була весела людина, та тільки ті, хто так про нього згадує у своїх мемуарах і спогадах, знали його у важкі часи, коли спільне горе роздирало наш народ – війна…
Я зустрічалася з героєм неодноразово в школі, на патріотично-виховних зустрічах. А його дружина Анна Михайлівна з сином живуть у нашому місті Прилуки.
Війну Олександр Алгазін зустрів уже досвідченим воїном. Фінська кампанія багато чому навчила. Сорок сім бойових вильотів зробив Алгазін тоді і в кінці був нагороджений за бойові заслуги орденом Червоної зірки, а ще неабияким досвідом наносить бомбові удари на ворожій території.
З самого початку Великої Вітчизняної Війни АДД робила робила нальоти на лігво фашизму Берлін, Кенігсберг, Бреслау та інші стратегічні міста агресора. Літом вночі. Три години туди, три назад – 2-2,5 тони бомб, а пального, як завжди, в обріз.
Через грози, блискавки, штормовий вітер, протиповітряну артилерію, могутні прожектори-шукачі, нічні винищувачі… Тоді мова про втрати не йшла, треба було перемагати дуже сильного, умілого, сміливого ворога з відмінною технологією того часу. Тут самого героїзму мало. Ще треба передову думку та великий досвід…
Я розповім вам епізод з бойового життя легендарного штурмана Великої Вітчизняної.

У вересні 1943 року наші війська вийшли до Дніпра і форсували його в окремих місцях. Полк, де служив наш герой, підтримував війська на Ржищевському плацдармі, де північний захід Канева.
То був перший бойовий виліт на новому напрямку. В районі Кіровограда гітлерівці мали потужний аеродром бомбардувальної авіації, звідки систематично бомбили залізно дорожні вузли та скупчення наступаючих радянських військ. З штабу авіакорпусу надійшов наказ нанести по аеродрому ворога удар між 20 і 21 годиною вечора. Саме в цей час, як правило, армада вилітала бомбить наші стратегічні об’єкти.
Успіх операції в значній мірі залежав від екіпажу, який вирахує з точністю місцезнаходження аеродрому і скине над ним освітлювальні прилади САБи. Це дуже важливе завдання доручили найдосвідченішим: льотчику Тесакову Миколі Федоровичу, Герою Радянського Союзу, Алгазіну Олександру Кузьмичу, Герою Радянського Союзу та талановитому стрільцю-радисту сержанту Василю Зайцеву.
Через шалений шквал протиповітряної артилерії, по стопроцентному розрахунку штурмана Алгазіна, над центром аеродрому засвітилися освітлювальні САБи.
Наче на долоні стояли різних марок бомбовози, готові до вильоту. Один за другим заходили наші ІЛ-4 на аеродром і викидали смертоносний вантаж на підготовлений до злету аеродром.
Внизу суцільна маса вибухів, як смолоскип горить аеродром, один за другим зриваються німецькі літаки, начинені бомбами.
Робота зроблена. ІЛи, «розгрузившись», взяли курс на свій аеродром. Тільки літак лейтенанта Тесакова залишився над об’єктом бомбардування. Йому ще треба було скинути дві фотобомби, з їх допомогою фотографувалась зроблена робота.
І це зроблено. Додому, за лінію фронту. Алгазін включив музику, уважно керує курсом. Усі веселі, радіють успішній роботі.
Раптом літак труснуло, він почав хилитись вправо і загорівся. Нічний винищувач уже поряд. Василь Зайцев відкриває по ньому вогонь із кулемета, винищувач падає.
Літак знову трусонуло. Алгазін знову обернувся, побачив залите кров’ю обличчя Колі Тесакова, стрілець-радист не відповідав. Щось залило очі, торкнув рукою – кров. Поранений в голову втратив свідомість. Отямившись, відчув нестерпний біль у руці… Стрибати треба, але як, груди здавлені, голову підняти не в змозі, в тілі нестерпний біль… а до люка кілька сантиметрів.
Літак шалено летить до землі, а він лежить на полу кабіни і жде останньої миті? Ні, не той хлопець старший лейтенант. Алгазін - Герой Радянського Союзу! Неймовірними зусиллями підповз до люка і всім тілом звалився на нього і… полетів донизу.
Земля стрімко наближалась, рятувальний ривок, парашут розкрився. Алгазін приземлився на околиці селища Знам’янка. Житель селища Пасічний І.І. сховав воїна від фашистів і надав першу медичну допомогу.
Потяглися довгі дні і ночі боротьби за життя пораненого сокола. Найтяжчим був перший тиждень. Висока температура тіла не спадала. То провалюючись у сон тяжко хворої людини, то в марево минулого, перед ним пливли картини: бачив себе помічником машиніста паровоза, як в ранній юності, а це він знову вчитель в школі-інтернаті, курсант воєнно-морського училища… Найчастіше перед очима постає травнева ніч, коли в їхній літак влучив снаряд і, ламаючись на шмаття, падав на землю…Майже перед самою землею удар розкритого парашута і все зникло. Скільки годин він пролежав тоді у болоті? Задушливий день згасав. Воїн, прийшовши до тями, вслухався в своє тіло. Наче все ціле, тільки горять обпечені руки і лице. Встав, відчепив парашут. Невеликий, вологий вітерець стих зовсім. Передвечірня стояча задуха стимулювала мошкару. Вона облипала обличчя, шию, руки і гризла нестерпно. На небі ні хмаринки, тільки на південно-західному горизонті підіймалась чорна хмара з далеким відлунням грому. Алгазін побачив попереду кілометрів за 2-3 ліс. Вирішив одразу ж іти до лісу. Ліс – це не болото. Пройшовши з кілометр, перед його очима розкинулось мальовниче озеро. Воно красиво поєднувалось із лісним масивом.
Штурман звернув вліво, щоб обійти озеро. Пройшов ще з півкілометра, несподівано за кущами верболозу дорогу перегородив струмок. Глибокий, з стрімкою течією і шириною метрів три-чотири, схожий на русло річеньки, що брала свій початок в озері.
Підійшовши впритул до струмка, Алгазін побачив зліва метрів за сто брусований місток, і серце «мандрівника» радісно забилось, адже не все так погано під небом. А ззаду ревучий звір ураганним вітром був поряд. Поривчастий сильний вітер рвав поверхню струмка. Вода затрусилася, наче злякалась, застрибали короткі хвилі, шаленіли, судомились, перетворюючись у піну.
Алгазін ступив на місток і в ту ж мить ринула злива. Шквал води, грому і блискавок… Земля змішалася з небом. Штурман спустився на бруси містка і закрив обличчя руками. Вимучене тіло нило, а дощ, як з відра, лив у супроводі шквалів громів та блискавок. Лежав нерухомо до кінця горобиної ночі.
Закінчилася злива раптово, як і почалася. Воїн неба піднявся і продовжив шлях до лісу, бо знав: у лісі життя. Пройшовши з півкілометра, побачив торішній стіжок сіна і радість знову торкнулась душі. «Де ж твій хазяїн, чому досі не забрав, може, вже й неживий…»
Зробивши собі добротну постіль і ковдру із сіна, закрив очі і віддався млосному тяжінню… тіло розімліло… тепло…
Явно проснувся, ні, не спить, а в свідомості мерехтить пустеля, він іде по ній, знесилений від спраги…
Виліз з постелі-рятівниці. Одежа висохла, сонце вже повернуло за південь нового дня. Дуже хотілось пити. Неможливо повернуть у роті язиком, слина густа, як паста. Ноги, наче самі, без всякої на те згоди пішли до струмка. Спотикаючись, як загнаний кінь, ішов до нього з єдиним бажанням…
Ось місток і вона, чиста, як око дитини, наче ніжна, любляча мати, свята водиця. Припав до води лицем і довго насолоджувався життям. Здавалося, п’є він її від народження по дану хвилину безвідривно і нічого в житті ніколи не було, тільки це велике диво природи…
Напившись вдосталь, не міг з нею розлучитись. Почав умиватись, вимивати руки, хлюпатись, дякувати їй за те, що вона є, така смачна і чудесна, найкраща на світі з усього, що він пив і їв.
Блаженство знову розкотилось по всьому тілу. Ліг на місток, закрив очі. Вітерець віяв м’яко, ніжно, граючись у його волоссі. Його сірі, чесні очі літали десь там, у безодні неба. Але політ раптом перервався наближеним гудінням моторів.
Роботязі неба не треба довго думати, що там гуде. Наші. ІЛи, ось вони, три ланки. Пішла дев’ятка на завдання. Штурман рвонувся, встав і вголос сказав:
- Вперед до своїх, туди, до них, в небо! Ми їм ще покажемо…
Із-за куща метрів за тридцять пурхнула і полетіла велика птаха.
«А якщо там гніздо, яйця, підживитись би на доріжку. Другий день ні рисочки в роті.» Обшукав містину, але гнізда не знайшов. Зате що він там побачив, надало наснаги на все життя.
Над самою водою цвів кущ калини. Її коріння чомусь було у воді і крізь чисту воду було видно, як тіпає те коріння і рве течія. Краєм свого коріння калина вгризалась в берег з усієї сили і … цвіла! Наперекір течії і злій долі, що віддала її на розтерзання водяній стихії. Вона цвіла і була красива, як юна наречена, бо прийшла в цей світ жити. Її головна істина – боротьба за берег життя. На все готова і дивний тонкий аромат її квітів зараз лине над світом.
Ось він, гімн життя!
Згадав «Фауста» великого німця Йоганна Гете: «Живи. Хоч мить живи. Жити – це обов’язок.»
Воїн підвівся, розправив груди, впевненим поглядом привітав синє небо. Там його найвища істина і сенс життя!
Вперед, до своїх, через лінію фронту і любі перешкоди!
Ще вісімнадцять днів і ночей боротьби – і ось остання перешкода – річка – а на тому боці свої. Тільки б не втопитись.
Не втопився. Через три дні на попутних машинах добрався до свого полку. А ще через тиждень з медсанбату - прямо в небо.

Війна прискорювала час… Це було п’ять місяців тому, у травні, а зараз він знову ледь не загинув разом з Колею Тесаковим і Васею Зайцевим. Які хлопці загинули, немає їм ціни! Що ж ти, доле, так кидаєш мене і знову залишаєш на світі білому…
Так думав поранений в голову і руку штурман Алгазін Олександр Кузьмич у 28 річному віці, один з найдосвідченіших майстрів бомбардування.
Коли трохи покращало його здоров’я, І.І. Пасічний допоміг йому добратись до лінії фронту, перейти її і повернутися в полк. Сталося це аж у грудні.
У своїх спогадах його начальник штабу Перемот Д.К. говорив: «Коли він зайшов у штаб, я його насилу впізнав. Бородатий, худий, з глибокими впалими очима.»
- Саша, дорогий, це ти?
- Я, Дмитро Костянтинович. Я!
Раптом двері кімнати різко і широко відчинилися. На порозі з’явилася його наречена. Не звертаючи ні на кого уваги, вона кинулась до свого любого з простягнутими руками і затрусилась ридаючи у нього на грудях.
- Я знала, що ти повернешся… Знала, - голосила і цілувала Алгазіна Аня.
А попереду було ще так багато горя війни. Йому ще два рази доведеться падать у палаючому літаку і якимось дивом рятуватись.
Ще не раз небо шепне йому на вухо: «Війна – це велике горе.»