У заметіль

оповідання
Чоловік ішов засніженим шляхом. Надвечір вітер подужчав і почав кидати в обличчя дрібним колючим снігом. Чоловік думав, що дарма не лишився ночувати у Бондарях – до Дмитрівки, куди гадав дістатися засвітла, напевне не встигне. Лишалася надія на стіжок сіна у полі під селом: сніг почав засипати два вузькі сліди нечисленних саней, по яких тільки й видно було дорогу, і йти ставало дедалі важче. А поночі ніхто до хати не пустить...
Ночіло ж швидко. Сірі сутінки незабаром змінилися чорно-сніжною мрякою, вітер злішав, забиваючи пекучу морозну крупу у вузеньку смужку, що, запнувшись, залишив чоловік між низько насунутою шапкою та піднятим коміром. Час від часу пориви вітру були сильнішими і ледь не збивав подорожнього з ніг. Тоді чоловік мимоволі зупинявся і, притримуючи рукою шапку, нахилявся, боячись, щоб його не звалило з ніг.
Чоловік не знав, скільки він вже пройшов і скільки йому йти залишалося. Неспокійні думки починали роїтися в голові і, чим менш помітними робилися сліди саней під ногами, тим безпечніше вони почувалися і тим важче господареві було відігнати їх геть. Застуджені ніздрі жадібно вдихали повітря, намагаючись вловити запах диму від селянських хат, а вже не молоді очі марно вдивлялися вперед – за стіною заметілі годі було роздивитися навіть долоні власних рук.
Чоловікові здавалося, що він вибився з дороги. Його ноги почали глибше грузнути в снігу і витягати їх ставало все важче. Кожен крок давався ціною майже неймовірних зусиль. Мороз почав пробиратися під товстий і теплих кожух, а разом з ним до серця почав підступно влазити страх.
На думку чоловікові знову прийшла тепла хата і її привітний господар – старий знайомий, який зранку вмовляв почекати до завтра:
-- Май терпіння, пане брате, мій пес просто так зранку гавкати не буде: не інакше, як на завірюху. Не дай Боже, застане в дорозі.
-- Годі тобі. Ніби баба, розходився. На небо поглянь – чисте. До ночі напевне нічого не станеться. А скільки тут іти: й п’ ятнадцяти верстов не буде. Піду я, ти вже не гнівайся.
-- Ну та ти подивися на нього! Чи це тобі двадцять років? Чи може хоч сорок? Чи ти перший день на світі живеш – не знаєш, що то воно дорога влітку, а що взимку? Я тобі вже вдесяте кажу: почекай хоч до завтра. Або до понеділка: син з невісткою приїдуть з Лубен, я тебе саньми одвезу аж до Хоролу...
-- Спішуся я, пане брате... Та й пішки мушу йти.
-- Чого? Куди? Господи, та що в тебе за причина така? Ніяк не зрозумію тебе. Якби на прощу йшов, так ні – Київ в інший бік.
-- Не питай, брате. Просив уже...
Вітер шарпонув подорожнього за поли і звалив у сніг. Чоловік повільно звівся на коліно, важко відсапуючись. Куди він ішов? Коли б сам знав напевне. А причини, що примусила його пуститися у важку дорогу на другий день після Різдва, і сам згадувати боявся. Бо явилася вона йому уві сні і сон той з кожним днем забувався, залишаючи по собі чим далі, то менш чіткіші обриси... А зараз, піднімаючись зі снігового замету і вкотре вдивляючись вперед, подорожній ловив себе на думці, що не пам’ ятає вже з того сну нічого і не знає, ані куди він іде, ані де зараз знаходиться. І від того робилося ще страшніше.
Тепер штовхнуло у спину і чоловік важко впав на коліно, щойно встиг звестися на ноги. Чоловік розумів, що зупинятися не можна, бо холодна смерть у зимному степу за такої погоди має владу нероздільну. Але сил підвестися вже не було...
Чоловік заплющив очі й осів у замет, впустивши голову на складені перед собою руки. Якоїсь миті йому здалося, зо завивання вітра стало тихішим, а снігова крупа не такою колючою і кидало нею в обличчя не з такою злістю. Ба, навіть здалося, що морозне повітря запахло димом, але не тим, що чуєш його в полі поблизу села чи хутора. Запахло димом, який ледь вибивається з-за груби у тепло натопленій хаті, а до диму домішуються пахощі зібраних літом трав і теляти, яке кілька днів тому знайшлося в яслах і господар забрав його від морозів з хліву до хати... А ще пахло жінкою...
Чоловікові здалося, що він розплющив нарешті очі й повільно перекинувся на спину. Над ним, зовсім низько, прихилилося чорне небо, всіяне обабіч Чумацького шляху безліччю сяючих зірок. А праворуч, ще нижче – якщо встати, то можна дістати рукою – зависнув білий-білий місяць.
Все це здавалося таким реальним, що подорожній вирішив розтулити очі по-справжньому і підвів від рук голову. Але в очі знову сипонуло снігом, та так боляче, що в голові спалахнуло променистим вогнем, який наступної миті змінився порожньою чорнотою...
Скільки минуло часу, чоловік не знав. Може година, а може й уся ніч. Чорноту в самій середині прорізав маленький жовтий вогник, так, як уночі на обрії з’ являється освітлене свічкою віконце. Вогник наближався і дійсно, почав перетворюватися на віконце. За якийсь час чоловік навіть зміг розгледіти вишиті фіраночки обабіч нього, тоненьку свічечку на столі. Поруч зі свічкою стояло на столі невеличке люстерко, над яким схилилася вже не молода, але й не стара жінка.
Знову відчувся запах добре натопленої хати: літньої трави, зимових яблук, гарбузового насіння. А ще – щойно звареного борщу, м’ яких подушок і теплої жінки.
Чоловік посміхнуся, хотів навіть привітатися з господинею, але навіяні образи почали швидко танути, як той самий сон, що звелів йому на другий день після Різдва зібратися в нелегку морозну путь. Ще мить -- і чорнота знову закрила світ.
Жінка сиділа на лаві біля покуття, поруч з невеликим столом, збитим з давно вже почорнілих дубових дощок. Голка в її правиці вправно шугала лляним рушником, витинаючи на полях великі казкові квіти. У печі мирно потріскували дрова, а на столі, ближче до жінки, підсліпувато горіла тоненька свічечка.
У кутку, між піччю й дверима в сіни, прокинулося тритижневе теля і незграбно звелося на тремтячі ноги, зачепивши при цьому невеликого казанка з водою. Теля потяглося мордою до вікна, ніби намагалося щось там розгледіти, а потім повернуло її до господині і коротко мукнуло.
-- Еге ж, завірюха, -- промовила жінка, не піднімаючи голови, з-під лоба поглянувши на теля. – Нічого, нічого, -- жінка підняла перед собою вишивку і задоволено оглянула її. – Ось на ранок розпогодиться, візьмемо лопату і до мамки твоєї доберемося...
Господиня акуратно склала рушника і поклала на лаві поруч із собою. Тоді підвелася і підійшла до високого ліжка, над яким у темно-вишневій дерев’ яній рамі, оздобленій сухими квітами висіло нечітке фото чоловіка у формі підпоручника з двома “георгіями” на грудях.
Жінка якийсь час дивилася на фото, важко зіхнула і почала підбивати подушки. Зручно вклавши їх у головах зупинилася і постояла, склавши руки біля грудей. Потім присіла біля ліжка і висунула з-під нього невеличку скриню. Повільно відкрила ляду і дістала маленьке люстерко у срібній оправі з прикріпленою ззаду металевою ніжкою. Господиня підійшла до столу, поставила на нього люстерко і сіла поруч на лаві.
Жінка згадала, як на Андрія приходили до неї на вечорниці дівчата, ворожити.
-- Паніматко, а поворожіть і ви з нами! -- весело сміялися юнки, заохочуючи вдовицю до своїх забав.
-- Стара я вже ворожити! -- махнула у відповідь господиня і відвернулася, аби приховати почервонілі з сорому щоки: бо знала, тільки-но дівчата розійдуться до домівках, як вона сяде біля столу, позапинає щільніше вікна і почне промовляти до люстерка про судженого, а на ніч поставить біля подушки миску з водою і трісочку покладе упоперек, аби наснився їй чоловік.
А сама заллється гіркими сльозами, проклинаючи долю, яка вже дванадцять років як забрала на кримській в неї рідного чоловіка, лишивши без господаря та без діточок, бо й їх нажити не встигли.
І буде крізь сльози ті гіркі просити у чоловіка з того світу прощення, бо несила їй самій у хаті хазяйнувати, несила самій ночі коротати...
Жінка витерла пальцем викликану спогадом сьозину і схилилася над люстерком, присунувши його ближче до свічки. Але сльози знову накотилися на очі, заславши пеленою власне відображення у дзеркалі. Пелена та затремтіла і здалося жінці, що побачила вона на якусь мить замість себе щось темне на білому тлі.
Господиня підняла втерла очі пеленою і повернулася, щоб з невідомо якої причини розсунути запнуті на ніч фіранки на вікні позад себе. Затим знову поглянула у люстерко. В ньому знову побачила себе, але якось нечітко, а поруч – кілька разів відбитий дзеркалом і темним вікном вогник свічки. Вогник захилитався, нечіткі обриси його збільшилися, залили собою весь круг дзеркала, аж по срібну оздобу, і замість жовтуватого вогню стали білим снігом. На снігу, під ясним зоряним небом лежав горілиць чоловік. Обличчя його жінці видно не було через високо піднятий комір кожуха та низько насунуту шапку.
-- Ось він і є, мій суджений, -- промовила жінка впівголоса.
Теля в кутку заворушилося і крізь свій телячий сон солодко мукнуло, мабуть побачивши теплий мамчиний живіт з повним пахучим вим’ ям під ним...
Хуртовина вщухла. Сніг заблищав міріадами діамантових та бруштинових іскор, змішуючи свій застиглий блиск з сяйвом чистих зірок і повного білого місяця. Чумацький шлях, здавалося, опустився на саму землю, встеливши собою білий степ. На одному кінці цього незбагненно-чарівного Шляху лежав на снігу подорожній, вдихаючи у морозяному повітрі напівзабутті пахощі теплої хати, а другому – сиділа біля люстерка жінка, намагаючись розгледіти крізь слізну пелену обличчя судженого... І ніхто з них не знав – чи бачать вони виплекані мріями сни, а чи все відбувається насправді.