Іменини серця
 

Стася на дух не переносить кабачків, тому відмовилася від овочевого рагу. Відрізуючи тоненькі скибочки торта, вона їсть його шматочок за шматочком. В цьому є щось магічне, щось від правічних ритуалів. Мимовільно в уяві зринають неозорі скіфські степи, поганські тризни на вершинах ще свіжих курганів, вічні зорі над бабами-бовванами, таємничі шляхи незбагнених аріїв і оповита казковим туманом стародавня Індія.
-- А нічогеньку клейонку я вибрала? Правда? - питає Свєта, і я відповідаю без ентузіазму:
-- Шикарну!
Клейонка кремова, з намальованими квадратиками, а в них - рожевий посуд.
Рожевий. Рожеві мрії. Рожеві окуляри. Ілюзії. Чи ми їх уже позбулися?
Від учорашнього великого торта залишилася тільки середина, буденно лежить на емальованому листі. Нашому сніданкові бракує кришталю, квітів і ніжної музики.
Я і Свєта ще в нічних сорочках і халатах, Стася - в старих домашніх шортах і чорній футболці.
Стаська мінлива й загадкова, як морський вітер. Вона вся - заперечення правил. Вона - мов аудіокасета із записами рок-музики англійською мовою, яку ми знайшли в траві, коли йшли до дачі. Без футлярчика й написів. Вона - м'якенький гумовий спрутик-іграшка з мацаками-присосками, що ніяк не тримаються на полірованій поверхні шафи. Вона - ластівка, що в'є нетривкі гнізда під старовинними дахами харківських вулиць. Вона - давній рукопис про юність.
Ми сидимо на веранді й крізь давно не миті вікна дивимось на похмуре небо кольору дорожнього пилу. Дощі йдуть щодня. Хмари обступили будинок і сад, хмари облягли всі околиці. Потоки непотрібної в середині літа води заливають всю Україну і всю Європу, якщо вірити телевізійним новинам.
Наче вже й тіла наші стають водянистими, і повільні думки течуть, течуть...
Свєта мляво бідкається, що не знає, як пояснювати учням "Запрошення до страти" Набокова. Вона викладає світову літературу в школі, дуже полюбляє методичні посібники й професійні журнали, витрачає на них останні копійки зі своєї мізерної зарплатні і з несамовитим задоволенням гортає дешевенький жовтуватий папір їхніх сторінок.
Зараз вона їсть жовтогаряче рагу, неспішно наколюючи шматочки виделкою, і просить Стасю написати конспект уроку про "Запрошення до страти". Я думаю, що Стаська ніколи цього не зробить.
Ми ще деякий час говоримо про Набокова, що твори його - суцільне сподівання на щось, чого ніколи не діждешся, що автор обманює читачів позірними глибинами, яких насправді немає, і трохи сперечаємось, чи можна все це порівняти з порожньою кімнатою, де обіцяли показати багато див.
А тим часом десь сяє чарівними іскрами крижана Антартида, великий оркестр святково виконує 40-ву симфонію Моцарта, похмурі люди рахують нечувані гроші, свої й чужі, літаки проколюють хмари, шумить Ніагарський водоспад, і течуть Гольфстрім, Дніпро і час.
І все це - десь. А ми - тут. Втомлені вже зранку, неенергійні, заспані.
Стасьці заманулося погомоніти про Генрі Міллера, вона у захваті від "Тропіка Рака", але я тільки-но розпочала його читати, а Свєта ще й зовсім не розгортала, виголошувати ж сольні промовити ж сольні промови з літератури - не є амплуа нашої Анастасії, ось щодо музики - будь ласка.
Але цього ранку наша музика - нудний речитатив дощу. І невиразне шепотіння листя -- коли схоче вітер.
Раптом щось гупнуло за домом.
-- Яблуко впало, -- пояснює Світлана. - Рано вони почали падати цього року.
Упало яблуко... І не зачепило жодньої світлої голови. А якби на темну - чи з'явилася б у ній бодай одна гарна думка?
Розпочався ще один вихідний, на який ми нічого не плануємо - нехай тече собі вільним струмочком. Сидимо втрьох на веранді, п'ємо каву й доїдаємо торт зі згущеним молоком, який вчора спекла неможлива Стаська.
Я гадаю, що ми святкуємо її першу публікацію в столичній пресі. Стася каже, що це просто чергові "іменини серця" - свято, яке вона оголошує щоразу, коли хоче поласувати смачненьким - і вигадує герб для цих урочистостей: серце, простромлене ложкою. А Свєті не до свят - у неї завжди безліч турбот і проблем. Схоже, забуває про них, лише одержавши черговий номер журналу "Всесвітня література в середніх навчальних закладах". Мені шкода її, таку заклопотану, сумнооку, з опущеними куточками ніжних губ. Вона темноока, красива й смутна, як високе мистецтво. Поруч неї спокійно і затишно.
Приємно пахне кавою, за склом набридливо шелестить дощ, в саду падають яблук. За кілька хвилин ми сперечатимемось, кому мити посуд, бо гарячої води немає, а в кожної нібито болить горло. Потім Свєта піде збирати в саду падальці, Стася ввімкне магнітофон, і я ляжу на стареньку канапу й читатиму її Міллера, й злоститимусь на нього, нахабного, цинічного й талановитого, мов... справжнісінька свиня! З крилами! - а із сусідньої кімнати долинатимуть Амстронг і "Плач Єремії".
Можливо, тоді мені вдасться повірити, що нарешті дощі обов'язково припиняться і попереду в нас - багато-багато сонячних днів.